Підхоплені, мов тріски непомітні,
Глибоким виром звабливих страстей,
Чи здатні ми хоча б лиш зрозуміти,
Як Син страждав? І як страждав Отець?

Як Він мовчить... і як Він тяжко тужить:
Допоки світ — ця туга не мине,
Допоки править впевненість байдужа,
Допоки не настане вже кінець.

Як вічного Отця душа боліла
За Сина, за Єдиного Свого,
Коли терзали найдорожче тіло.
Одна Голгофа тут? Чи сто Голгоф?

Ніколи ми того не будем знати,
Що відчував, що думав наш Отець,
Коли Ісуса повели на страту,
Коли сміялись у лице святе.

Чи хоче наше серце осягнути
Вселенський біль Вселенського Отця
Чи нам зручніше у гріховній суті
Не знати ні початку, ні кінця?

В саду спокус, далеко від Голгофи,
В блаженному невідані росли —
І сивіли серця людські потроху,
Й на долю виливали всі жалі.

Жили без Бога, горді й беззахисні,
Від прірви безкінечної за крок,
І птиця щастя з голосом зловісним
Всім на потіху кинула перо.

Зигзагами сумнівних траєкторій
Воно пливе над прірвою тепер.
Хто б захистив нас від сліпих повторень,
Якби Спаситель на хресті не вмер?